Актуальність образотворчості

Здається, розмови про питання актуальності живопису на тлі розвитку сучасного мистецтва,не є більш продуктивними ніж дискусія про те чи виживе театр з появою телебачення. Взагалі, сьогодні театральне мистецтво виходить скоріше на перший план, а телевізор вже втрачає численну аудиторію з появою та швидким розвитком інтернету. Хоча в сучасному мистецтві, на перший погляд, превалює домінування концептів та сконструйованих структур над створенням образу та пошуком сенсів. В ньому панує застосування новітніх технологій над звичайним творчим процесом створення картини. Але живопис, фігуративний чи абстрактний, реалістичний або концептуальний, завжди залишатиметься в арсеналі досконалих митців.

Так, був в історії сучасного світового мистецтва короткий період, коли здавалося, що навпаки, мінімалісти та концептуалісти єдині, хто уособлюватиме образотворче мистецтво. На той момент, на початку 1970-х в Європі та Америці жоден творчий метод не міг розраховувати на довіру, якщо він ігнорував всепроникаючу кризу культури в цілому.
Цитуємо Брендона Тейлора з його книги “Актуальне мистецтво 1970-2005”: “Прагнення до трансформувань, іронія, абсурдізм та постійні декларування про безплідність та ні до чого непричетність — саме такою була розмінна гривня нового мистецтва, коли воно відірвалося від сталих художніх форм, зокрема модернізму. У повний ступор через навалу контркультури живопис не впав, проте в 1970-ті, коли художники переметнулися від нього до відео, інсталяцій, перформансів та концептуалізму, зазнав період падіння. Проте, падіння це виявилося недовготривалим, оскільки одні художники швидко повернулися до живопису та скульптури, додаючі нові естетичні принципи, а інші, пересидівши відсутність уваги з боку критики, налаштували на новий лад притаманний їм раніше підхід до цих видів мистецтва”.
Інша справа, що в українському живопис 1970-х якраз панував розквіт образотворчості. Працювали справжні корифеї українського живопису Микола Глущенко (представник “Паризької школи”), Тетяна Яблонська, Євген Волобуєв, художники Закарпатської школи тощо.
В осередках неофіційної культури за часів радянської України, знаходилося коло митців, які намагалися шукати нові форми самовираження в мистецтві. Як писав Борис Лобановській в статті “Київські анахорети” про Валерія Ламаха, Григорія Гавриленка, Флоріана Юр’єва, Вілена Барського, Анатолія Суммара, Фріпулію — Федора Тетянича , — більшість “анахоретів” були саме живописцями, працювали в галузі станкового живопису, графіки, монументального мистецтва. Якщо говорити про пошуки нових форм серед них, то слід зауважити, що саме мистецтвознавець і художник Борис Лобановський в 1960-х створював цікаві колажі й асамбляжі з кольорового паперу та картону з використанням фольги, а Вілен Барський писав фігурні барокові вірші. Людина-перформанс, то був Фрипулія-Тетянич, легендарний вже київський митець, який міг з’явитися у будь-який час на Андріївському узвозі або в Маріїнському парку чи Гідропарку, вдягнений в чудернацькі театралізовані шати та читати вірші. Але це вже було наприкінці 1980-х.
А ось Валерій Ламах, окрім роботи з групою інших митців (І. Литовченко, Е. Котковим) над створенням монументальних панно, які прикрасили сучасні тоді споруди (як, наприклад, Річковий вокзал) зазнають сумної долі. Він писав картини в напрямі абстрактного експресіонізму та залишив по собі колосальну філософську працю “Книгу схем”, (двотомне видання якої в минулому році до 90-річчя з дня народження В. П. Ламаха (1925-1978) здійснила вдова художника, майстер гобеленів Аліна Ламах).
Захоплення авангардовими методами сучасного мистецтва, які Європа та Америка осмислювала в 1970-х, в Україні почалося з 1990-х, коли відкрили кордони, розпочався відкритий обмін ідеями та творче спілкування поміж митцями з різних країн. На початку 1990-х років в Києві відкрився тоді Центр сучасного мистецтва Дж. Сороса, його перші куратори Марта Кузьма та Єжі Онух почали запрошувати до України концептуальних західних митців, ЦСМ Сороса надавав гранти митцям, які почали використовувати новітні технології у своєму мистецтві, створювати відеоінсталяції, об’єкти.
Український куратор Олександр Соловйов зібрав групу митців, які створюють нефігуративний живопис, та об’єднав їх у “Живописному заповіднику”. Згодом Соловйов співпрацював з “ПінчукАртцентром” — також відомим осередком демонстрації та пропаганди постмодерністських тенденцій як в українському, так і в міжнародному контексті.
Існуюча з середини 1980-х так звана “Південна хвиля” трансавангарду — це митці, картини яких нагадують про психоделічні музичні композиції (Олег Голосій) або сюреалістичний стьоб (Арсен Савадов).
Незважаючи на моду, навіть на декларування певних ідей, навіть на цивілізаційну кризу, образотворче мистецтво не втрачатиме своїх позицій ні в Україні, ні на міжнародній арені, воно вічне.
Живопис в його класичному розумінні — вічний, існуватиме доки існує людина. Живопис та графіка — складові образотворчого мистецтва існуватимуть завжди, тому існує потреба трьохвимірного зображення на площині. Решта підходів — це лише проізводні. Форма, яка народжується на площині — це завжди актуально.
В сучасній Україні працюють талановиті живописці: сімейство Рижих-Неледви: Віктор Рижих, Галина Неледва, Олена Рижих; Галина Григор’єва, Георгій Зайченко, Вікторія Ряснянська, Олена Придувалова та Олексій Аполлонов, Олексій Білюсенко, Ірина Кудіна та багато інших.
Україна приваблює митців своїм кліматом та чудовими краєвидами. До України повертаються митці з Європи, наприклад, Олександр Жозе.
Олександр Жозе працює олійними фарбами та мастихіном. В його творчості проглядає велика любов до України, в якій з 1984-го року він розпочав свій творчий шлях. Навіть коли митець пише аравійську пустелю, в цьому насиченому гарячому жовтому піску на тлі блакиття небес, напевне, згадує Україну. Пейзаж — один з найулюбленіших жанрів, в якому працює Олександр Жозе. Митець стверджує, що “бути художником — то не є фах, бути художником — то є стан душі”. Бути художником — бути живописцем, або графіком, або скульптором, або фотографом — в першу чергу, бути образотворцем. Тобто, художник, створює образи, які можуть бути фігуративні чи абстрактні, проте художник зазвичай відчуває форму та колір ще на інтуїтивному рівні. З цього народжується образотворчість.

Анна Лобановська, мистецтвознавець, письменниця, член НСХУ, член НСТДУ

Добавить комментарий